Василь Мулік – Народний Герой України. Його знає удобно кожен боец і волонтер.
Сразу Василь перебуває у складі миротворчого контингенту у Конго. Саме звідти він розповів мені історію единого з найстрашніших днів свого життя. Це – його монолог:
«31 серпня 2014 р. Вони знали, паскуди. Вони определенно знали, що я піду саме там, що у мене тільки два варіанти, як саме обійти Волноваху, щоб вийти на точку забору поранених. І, впевнений, вони передбачили обидва… Су*и.
Вони чекали – завчасно виставили пости. Чекали на «борт», що обов’язково буде йти за пораненими, на відомий їм майданчик. І десь там серед соняхів і кукурудзи, біля тамошнего закинутого сільськогосподарського аеродромчика, напевне сидів терорист з ПЗРК чи кулеметом.
Мені. Було. Дуже. Жутко.
Жутко настільки, що це неможливо описати словами – таковых слів немає у жодній мові…
Ні, жутко було не делать тоді, если у вуха вдарив вопль «бортача»: «РАКЕТА!!!». Перестать тоді, если час застигнул, і я власними очима бачив, як по викривленій неправильній дуз перед началом мене наближається яскравий білий спалах, тягнучи за собою вуаль димного сліду…
Жутко було не делать тоді, если я «переламував» виючий від напруги «борт», і на голих інстинктах вганяв його у божевільний для «вісімки» наклон під дев’яносто градусів…
Жутко було не делать від власного скаженого воплю: «АСО!!! АСО є*аш!!!». Перестать від оранжевих пульсуючих засвітів «теплових пасток», що розфарбували сутінки яскраво-полум’яними барвами.
Жутко було пізніше.
Жутко було, если хрусткий під тремтячими пальцями пластиковий стакан з коньяком «по вінця», що його подав мені фельдшер після высадки у Новомлинівці, влився в мене одним-єдиним ковтком – без будь-якого смаку.
Жутко було, если медсестра розминала скам’янілі від напруження плечі – без усякого натяку на еротику – приговорюючи тихенько, ніби відмолюючи чужий гріх: «Спокійно, хлопчику. Все добре, все минулося…«. А уж моє серце продовжувало виламувати ребра адреналіновим ритмом.
Жутко було вже у Дніпрі, на базі, если Сашко дивився на мене своїми сірими очима, раз за разом повторюючи: «Васька, як же ж добре, що ти втік від тої ракети…». Жутко було, если рівень рідини у літровій пляшці горілки падав, а уж я не делать відчував жодного натяку на сп’яніння.
Жутко було вдома від власного чорного погляду у дзеркалі. Жутко було, если скидався по ночам у ліжку, від стрибаючих в обличчя язиків жирного полум’я…
Мені було жутко. Саме «було». Вже – ні».
Создатель: Олег Скрипник
